Основи професійної етики у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

Національній доктрині розвитку освіти»  чітко сформульовані завдання забезпечення всебічного розвитку,  і цілісного виховання особистості,  розвиток її здібностей та обдарувань,  збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу ,  його духовності й культури. При вирішенні цих завдань особлива роль належить школі,  де закладається фундамент підготовки до життя, забезпечується інтелектуальне,  духовне й фізичне становлення особистості,  формується цілісне світосприймання і світовідчуття.  Та розвиток здібностей учнів здійснюється,  насамперед,  за допомогою розвитку творчого потенціалу самого вчителя,  через удосконалення досвіду його творчої діяльності. Саме тому ключем до розв'язання завдань докорінного перегляду процесу цілісного, гармонійного розвитку особистості є відповідна професійна підготовка викладачів,  істотне підвищення культури педагога в період його професійного становлення,  що підкреслює національна программа „Вчитель". Вчитель при багатьох параметрах виступає як елемент культури.  Одна з його найважливіших педагогічних функцій –  бути живим носієм певних видів діяльності та культуротворчого досвіду.  У цьому й полягає питання актуальності професійної етики вчителя ,що допомагає  йому  подолати вузький професіоналізм,  прилучитись до творчості,  забезпечити розвиток емоційної культури та культури спілкування.  Удосконалювання підготовки вчительських кадрів вимагає не тільки систематичного поліпшення змісту і методики їхнього навчання,  але і становлення і розвитку духовної культури особистості,  що забезпечує повноцінну професійну діяльність педагога в умовах суспільства, що оновлюється.

Продовжуючи себе у  своїх вихованцях, ми творимо не тільки людину . Ми творимо самий час. Дух часу,  взаємини між людьми – все це залежить від того,  які ми  з  вами,  від  того, яка школа,  що їй народ довірив своє майбутнє .

                                                                                          В.Сухомлинський

Кожен із нас учився в школі,  у вищому навчальному закладі.  У кожного збереглася добра пам’ять про першу вчительку,  про викладача того предмета,  що став нам особливо цікавий, став вашою долею, про викладача  ВНЗ, спілкування з яким надихало,  приносило радість.  Що цінуємо ми у своїх учителях?  За що зберігаємо пам’ять про них і неминуче почуття подяки?

Особливістю педагогічної праці є те,  що,  учитель покликаний допомогти дитині відбутися як особистості,  і як професіоналові.  Ті корінні зміни,  що відбулися в суспільстві в останні роки докорінно змінили уявлення про школу,  її цілі, можливості і перспективи  розвитку,  гостро порушили питання про пріоритети утворення і виховання у відновленні суспільства.  Сутність цих змін пов'язана зі створенням у країні цілісної системи безперервного навчання,  що побудована на принципах демократизації,  гуманізації,  розвитку,  і професійно компетентними кадрами,  здатними здійснити перехід від"валового" підходу в утворенні до індивідуально-творчого виховання кожної особистості.  Необхідною передумовою успішного рішення цих проблем є істотне підвищення професійної педагогічної  етики педагога. 

В історії кожного народу є постаті,  до чиєї спадщини звертатися завжди доцільно.  Такою постаттю є В.  О Сухомлинський, вчений,  письменник,  талановитий педагог,  який усім своїм життям доводив, що професія вчителя— це найвища посада під сонцем.  У його педагогічних працях можна знайти джерела для дослідження багатьох освітніх проблем. Однією з них є проблема професійної етики вчителя , культури його спілкування з вихованцями.

Педагог-гуманіст у багатьох працях розкриває суть професійної етики вчителя, показує, в чому ж полягає романтика такої професії, незважаючи на її складності. У цьому зв'язку слід зазначити, що в 50-70-ті pp., у час так званого тоталітарного режиму, Василь Олександрович був справжнім провідником ідей гуманізму та демократії серед учителів.

У 1966 р. В.О. Сухомлинський розпочав працювати над книгою про педагогічну етику  вчителя, яку він присвятив вірному другові й колезі — своїй дружині Ганні Іванівні. Книга не вийшла у світ, але уривки з неї було надруковано в газеті «Радянська освіта» (1966—1968). Частину неопублікованого рукопису оприлюднив на своїх сторінках журнал «Радянська школа» (1988).

 Сухомлинський стверджував що професійна етика  педагога є системним утворенням.  Її головними структурними компонентами є:  наукова ерудиція і науковий світогляд,  педагогічна майстерність,  культура спілкування і культура мовлення,  педагогічна етика,  духовне багатство, прагнення до самовдосконалення.

Свій педагогічний досвід з питань професійної етики вчителя В.О. Сухомлинський проаналізував у широковідомих книгах «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», «Сто порад учителеві», «Розмова з молодим директором школи» і в дисертаційному дослідженні «Директор школи - керівник навчально-виховною роботою» (рос. мовою, 1955), що є скарбницею ідей про педагогічну майстерність учителя, а ще в «Листі дочці» — своєрідному гімні його праці. У книзі «Павлиська середня школа» вражають діловитість, конкретність і перевіреність будь-якої з рекомендацій, що їх дає педагог-гуманіст.  Книга ж «Розмова з молодим директором школи» містить окремий параграф під назвою «Педагогічна культура вчителя», де В.О. Сухомлинський обґрунтовує складові частини професійної етики.

 Педагог,  який володіє педагогічною професійною етикою - це гуманістично спрямована,  високоморальна,  всебічно розвинена, сучасна особистість; вчитель з досвідом, з високим потенціалом, професіонал;

Він володіє  такими компонентами  педагогічної культури як: любов до дітей і бажання співпрацювати з ними,  у нього сформовані професійні етичні норми,  педагогічне спілкування, культура мовлення, позитивне сприйняття, духовність,  творчі способи педагогічної діяльності,  педагогічна майстерність, професійна компетентність; розвинене бажання займатися   самоосвітою  та самовдосконаленням.

Видатний педагог писав: основними  якостями педагога,  необхідними  для формування його  професійної етики є:

 Гуманність – це любов до дітей,  вміння поважати їхню людську гідність,  потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому особистісному розвитку. Найбільш важлива якість,  яка повинна бути притаманна вчителю - любов до дітей. Педагог без любові до дитини - це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору”.

Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити. Роздумуючи над компонентами педагогічного таланту, Іван Франко писав:

 Усяким людям  всякі дари:

Одному ясний, сильний ум,

Що не знаходить в світі пари;

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари.

Для інших руки золоті:

Що очі бачуть, руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом,  глибоко вірити в силу й можливості дітей,  бачити насамперед усе краще,  що їм притаманне, “проектувати хороше” .Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю,  навіть,  якщо ризикує помилитися.  Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис,  ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя – „не загубити” жодної дитини, дати кожній можливість розкрити все краще,  закладене природою, сім’єю, школою. Для цього вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо бачити в дітях типове і особливе та використовувати систематично індивідуальне навчання і виховання.  Вчитель має пам’ятати,  що до кожної дитини   у класі треба виявляти чуйність,  щирість,  не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати моралізаторством слабших.

„Для багатьох учителів невстигаюча, відстаюча дитина – це таємниця за сімома печатками.  Без знання душі дитини, особливостей її мислення,  сприймання навколишнього світу слова про чуйність залишаються звуком пустим;  без знання душі дитини нема педагогічної  професійної етики,  нема наукового керівництва школою,” писав  Сухомлинський В.О.Правильно організована робота допоможе кожному учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для вчителя і своїх товаришів.  Саме це –  надійний стимул подальшої навчальної роботи учнів із захопленням,  з відчуттям власної гідності.

Кожен школяр для вчителя –  безцінний дар,  це найдорожча і найцінніша істота на землі,  за яку вчитель відповідає перед своєю совістю і суспільством.

 Громадська відповідальність,  соціальна активність, нинішній стан освіти в Україні показує,  що одним із його обов’язкових чинників має бути відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов’язків.

Від правильного виховання дітей залежить благоустрій усього народу.

...Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нашої вітчизни.

К.Д.Ушинський

  Справжня інтелігентність – це високий рівень розвитку інтелекту, освіченість у галузі предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки педагога.

Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання,  що проникає в характер, неможливе.

  Правдивість,  справедливість,  порядність,  чесність, гідність,  працьовитість,  самовідданість - такими рисами на думку Сухомлинського повинен володіти педагог. Також , важливу роль відіграють особистісні якості педагога,  його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість.  Більшість видатних педагогів відстоювали  єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини полягає повага до неї.  Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів , зазначав видатний педагог, є справедливість.  Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків»), необ’єктивне оцінювання знань,  необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення,  упередженість тощо)  ранять дитячі душі,  обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. Важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість,  яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання,  поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані,  не переходити меж,  за якими вони стають шкідливими у вихованні.

У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів,  що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності.

Учитель завжди має бути твердим,  непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким,  здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи.  Він є старшим другом,  товаришем учнів,  але насамперед їхнім наставником,  керівником.  Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство.

Учитель,  якому властиве почуття міри,  рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків,  будучи при цьому розсудливим,  спокійним.  Він завжди доброзичливий, але не ліберальний,  чемний і делікатний,  але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів

...Якщо ви хочете бути улюбленим вчителем, дбайте про те, щоб вихованцеві було що в вас відкривати.  Якщо ж ви кілька років однаковий,  якщо минулий день нічого не додав до вашого багатства,  ви можете стати обридлим і навіть

ненависним...  Серця й уми юнацтва можна завоювати в наші дні тим сплавом моральної краси та інтелектуального багатства,  який відкриває перед юнацтвом все нові і нові якості людини, писав В.О.Сухомлинський.

  Любов до предмета,  який викладається,  потреба в знаннях,  у систематичній самоосвіті“ . Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та вдосконалювати свої знання.  Щоб успішно вирішувати завдання,  які стоять перед педагогом,  щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися самому.  Кожен учитель має активно працювати над собою – це запорука  професійного успіху.  Учитель має обов’язково займатись самовихованням.  Двигуном цього процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

„...Хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, а ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її,  то скільки б ти не змушував учити,  наука не здійснить виховного впливу” Л.М.Толстой.

  Здатність до міжособового спілкування,  ведення діалогу,  переговорів;  наявність педагогічного такту,  що визначає стиль поведінки учителя,  спричиняє упевненість учнів у доброзичливості вчителя,  його чуйності,  доброті, толерантності.

Обов’язкова передумова професійної етики педагога на думку Сухомлинського –  знання індивідуальних особливостей, психічного стану,  настрою і переживань учнів.

Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати,  залежно щодо кого,  коли,  за яких умов і як його застосовують.  У цій справі немає стандартних рецептів.

Педагогічний такт,  за словами В.Сухомлинського,  передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня,  бачити себе в учневі та учня в собі.

По своїй сутності професійна етика -  це творча самореалізація особистості педагога в різноманітних видах педагогічної діяльності й спілкуванні.

Сухомлинський  розглядає професійну етику  як сукупність моральних,  професійних позицій,  підходів,  змісту,  форм і методів роботи,  індивідуально-професійних якостей, вироблених на основі досвіду й індивідуальних особливостей особистості.

„Професійна етика  -  це жива,  творча педагогіка повсякденної творчої праці,  та педагогіка,  в якій теоретичні закономірності процесу вплину на духовний світ вихованця ніби зливаються з особистістю вчителя.  Педагогічна  етика

— це,  образно кажучи,  техніка і технологія взаємодії майстра і об'єкта його праці.  Багатогранність,  різноманітність, відточеність,  зразковий стан інструментів нашої творчості, уміння володіти ними так само тонко,  як прекрасний музикант володіє скрипкою, — все це і є педагогічною професійною етикою”.

Аналіз багатогранної творчої спадщини великого педагога дає можливість зробити висновок,  що педагогічна професійна етика пов'язана  з активною життєвою позицією вчителя.

Глибоку гуманістичну сутність активної позиції самого В.  О.Сухомлинського як педагога і громадянина точно визначено в його вислові: « Вік математики» —  добрий крилатий вираз,проте він не віддзеркалює того, що відбувається в наші дні.

«Світ вступає у вік Людини. Більше, ніж коли б то не було, ми зобов'язані думати тепер про те, що ми вкладаємо в душу людини». Закликом,  сповненим мудрого гуманізму,  звучать слова педагога,  звернуті до колег: «...Якщо ви хочете увійти в чудовий палац—  дитинство з його особливими законами, — засвойте насамперед ту істину,  що в дитини ніколи не буває бажання навмисне робити зло...  Педагогічне невігластво в тому й проявляється, що вихователь приписує дитині бажання творити зло,  виставляючи її перед колективом як зловмисника,  змушуючи думати колектив так,  як помилково думає він,  вихователь.  Не поспішайте;  оголошувати дитячі пустощі зловмисним порушенням порядку,  дитячу неуважність—  лінощами,  дитячу забудькуватість— недбалістю.  Зрозумійте,  що дитячі пустощі,  неуважність, забудькуватість— усе це було, є і буде. Все це потрібно зрозуміти; не ламати, а старанно, мудро виправляти і направляти».  Василь Олександрович вважав головною причиною конфліктів,  що виникають між педагогом і  вихованцями,  нерозуміння вчителем внутрішнього світу дитини, несправедливі покарання, грубість, погрози.

Важливим умінням,  яке характеризує перцептивний аспект культури педагогічного спілкування,  є вміння вчителя слухати учнів. «Уміння слухати дитину— велике педагогічне мистецтво. Там, де немає цього мистецтва, немає і не може бути виховання», - стверджував В. О. Сухомлинський.

Культура педагогічного спілкування проявляється не тільки в тому,  наскільки точно й неупереджено вчитель сприймає учнів,  розуміє їхні почуття й індивідуальні особливості,  а й у способах і прийомах,  які він використовує для організації педагогічної взаємодії,  здійснення виховного впливу на учнів.

Інший важливий параметр культури педагогічного спілкування— «доброзичливість—  критичність».Він відображає валентність емоційного ставлення педагога до учнів і проявляється в зацікавленості,  симпатії,  безумовному прийнятті,  приязні,  проявах теплих,  позитивних почуттів,  у

чуйності,  допомозі,  довірі,  тактовності,  переважному використанні заохочень чи,  навпаки,  в байдужості,  неприязні, холодності,  антипатії,  недовірі,  ворожості,  безцеремонності в негативних оцінках особистості,  принизливих,  іронічних зауваженнях,  погрозах та покараннях тощо.  В.  О.

Сухомлинський особливо наголошував на тому,  щоб слово вчителя було лагідним,  доброзичливим,  використовувалося для«піднесення людини»: «Доброзичливість,  розумна доброта—  ось що має бути головним тонусом

взаємовідносин педагога і дітей...  Бути доброзичливим—означає ставитися до дитини так,  як і ви поставилися б до власного сина».

Вихователь з високою культурою педагогічного спілкування не ображає гідності учня,  ніколи не допускає його нищівної оцінки.  Одне з головних правил культури такого спілкування—  оцінювати конкретні дії,  знання,

вчинки учня, а не його особистість, індивідуальність. Мистецтво зауваження,  осуду полягає в мудрому поєднанні суворості й доброти.  В.  О.  Сухомлинський у статті «Слово вчителя в моральному вихованні»  наголошує: «В розумному осуді завжди є відтінок здивування: « Я ніколи не сподівався від тебе такого вчинку, я вважав і вважаю тебе кращим, ніж ти сам говориш про себе своїм вчинком». Отже, ефективні зауваження-- це такі, що мають форму поради, здивування,  а не гніву,  осуду,  вони не принижують власної гідності учня.

Роздуми над проблемою покарання займають особливе місце в працях В.  О.  Сухомлинського,  його міркуваннях про суть педагогічної культури: «З кожним роком я все більше переконувався,  що влада над дітьми—  це одне з найважчих випробувань для педагога,  це критерій,  показник його професійної етики».  Вчитель у слові виявляє себе,  свою культуру,  моральність,  своє ставлення до вихованців.  І тому ворожість,  несхвалення,  глузування,  окрик,  роздратування, підвищений тон—  все це прояви не влади,  а безсилля вчителя.  Використання таких інструментів виховання--ненормальне явище у взаєминах педагога й дітей.

Спираючись на багатий власний педагогічний досвід тонке розуміння дитинства,  В.  О.  Сухомлинський сформулював,  на перший погляд,  прості й очевидні,  а насправді,  визначальні,  базові вимоги до спілкування вихователя:  ніколи нікому не скаржитися на дітей;  не виставляти на публічне обговорення дитячих вчинків; берегти дитячі таємниці.  Важливе значення в педагогічному спілкуванні має комунікативна культура,  або культура мовлення вчителя.  Вона проявляється в додержанні нормативності мови,  в умінні залежно від стилю мовлення й ситуації спілкування логічно,  зрозуміло,  доречно,  виразно й естетично висловлювати думку.  Вважаючи,  що одним із напрямів формування мовної культури є лексичний,  педагог зазначав: « Багата мова—  багатий духовний світ,  розвинуте почуття краси слова— висока моральна культура...». Василь Олександрович підкреслював,  що слово педагога має бути точним, вагомим, емоційним.

В. О. Сухомлинський вважав, що слово вчителя не може бути брутальним,  фальшивим,  непристойним.  Вислови «душа дитини» і «слово вчителя» він ставив поряд. Професійне мовлення вчителя має відповідати вимогам культури мови.  Це показник його освіченості,  загальної культури,  інтелігентності.  Слова вчителя мають нести в собі енергію його почуттів,  переживань.  В одних ситуаціях мовлення вчителя повинно бути засобом збудження активності учнів(наприклад,  пізнавальної активності на уроці), в інших— засобом гальмування негативних психічних реакцій.  Слово справжнього вчителя викликає в учнів відповідні почуття,  навіює,  переконує.  Тому вчитель, спілкуючись з учнями,  має спрямовано добирати мовні й мовленнєві засоби. Ефективність професійного мовлення вчителя—  його спрямованість на учнів.  Спрямованості мовленню надає насамперед наявність власного ставлення до того,  про що і йдеться,  щирість слів учителя,  вміння будувати свій монолог як діалог з учнями,  як пряме звертання до їхнього розуму,почуттів.

В.  О.  Сухомлинський закликав учителів бути надзвичайно обережними, « щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла,  обпалює,  залишаючи на все життя грубі рубці.  Слово оберігає душу...  тільки тоді,  коли воно правдиве і йде від душі вихователя,  коли воно позбавлене фальші, упередженості...» .Педагог-майстер завжди будує своє мовлення, передбачаючи можливу реакцію учнів на свої слова,  навіть на тон, голос цих слів. «В руках вихователя слово - такий же могутній засіб,  як музичний інструмент в руках музиканта,  як фарби в руках живописця,  як різець і мармур в руках скульптора».  Культура слова,  за В.  О.  Сухомлинським,виховує емоційну культуру,  яка впливає на загальну поведінку людини.  Педагог прагнув того,  щоб«це життєдайне джерело -  багатство рідної мови - було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя»,домагався,  щоб«діти відчували красу слова,  дбали про його чистоту».

Обов'язковою передумовою ефективності професійного мовлення вчителя є також володіння ним технікою мовлення, що є не лише елементом культури педагогічної діяльності вчителя,  а й передумовою позитивного сприйняття вчителя учнями, батьками, колегами. Мовлення вчителя може по-різному впливати на учнів. Значною мірою це залежить від його комунікативних якостей, зокрема,  такого важливого показника,  як виразність.  Для виразного мовлення характерними є також конкретність, безпосередність,  здатність викликати у слухачів візуальні картини,  яскраві бажання,  відчуття і співпереживання.  Різні ситуації педагогічного спілкування потребують використання відповідних типів мовленнєвої виразності.

Рекомендації видатного педагога для вироблення цінних якостей вчительського мовлення,  педагогічної культури загалом не втратили свого значення й досі.  Сьогодні,  коли школа переорієнтовується на вимоги ринкової побудови всіх сфер соціального життя держави,  найперше змінилася роль вчителя як центральної фігури в організації навчально-виховного процесу.  Школі потрібен учитель,  який би виконував свою роботу професійно.  Є підстави говорити про тенденцію до розшарування вчителів середніх шкіл за рівнем майстерності.  З'являється так званий елітний учитель.  Його характерні риси -  професіоналізм,  упевненість у собі, оптимістичне сприйняття світу,  заповзятість,  творчість.  За аналогією з економічним чуттям такому вчителеві притаманне чуття педагогічної реальності.  Такий учитель поєднує в собі вузьку спеціалізацію з широким світобаченням.  Він готовий завжди опановувати нові форми, методи,  технології навчання й виховання,  що дає йому впевненість у завтрашньому дні.  Такий учитель утверджує оптимістичний підхід до дійсності,  стійкий у стресових ситуаціях,  сам соціалізується в умовах кризи і  допомагає соціалізуватися учневі.  Для нього характерною є висока  професійна педагогічна етика, стверджував великий педагог.